| alexneskin |
31.05.2014 01:31 |
...Коли я ще була вагітна, то дуже хотіла, аби моя дитина народилася саме вдень, а коли мені вперше принесуть її прикладати до грудей, то щоб за вікном кружляв сніжок. Отакі я мала примхи.ПДП було 2 лютого. Була невизначеність з датою пологів – гінеколог і я були впевнені, що народжуватиму 2 лютого, а от дані УЗД показали строк на місяць більший.Ми з чоловіком були налаштовані на партнерські пологи. Він здав всі необхідні аналізи, ми оплатили сімейну палату. Залишилося ще закликати районну пресу, оскільки мій муж був першим сміливцем у нашому містечку, хто згодився підтримати дружину в момент найбільшого таїнства – народження дитини))). Але не так сталося, як гадалося. 30 січня у чоловіка померла бабуся на Вінничині, котру він дуже любив. Похорон був призначений на 2 лютого… Передвісників у мене не було ніяких, тому я відправила чоловіка з спокійним серцем і впевненістю, що ми народжуватимемо разом після 2 числа. Але на всяк випадок попросила приїхати маму.В ніч з 1 на 2 лютого у мене відійшла пробка. Засікла час – рівно 8 хвилин. Стало страшно, бо зрозуміла, що народжуватиму сама, без моєї мужі… Отак побоялася я ще година зо дві, і о 3.30 ночі вирішила здатися «швидкій». Перейми були не дуже болючі, мене оформили в пологовий, примусили вдягти лікарняну льолю. Матка відкривалася неохоче, тому мене поклали в перед пологову і наказали чекати мого гінеколога.Лікарка прийшла о 8 ранку, коли перейми вже були частішими і болючими. Змусила зробити клізму, що було даремним. На крісло – з крісла… Оооо, як згадаю, так здригнуся. Якщо огляд шийки матки ТАК болить, то що ж буде на пологах? Подзвонила чоловікові, сказала, що вже процес пішов. Він, бідолаха, місця собі не знаходив. Я спочатку старалася мовчки терпіти біль, потім не вдалося. Не знаю чому, але крик трохи зменшував біль. Мені підключили крапельницю. «Втішили», що народжу години за три. А я просилася на КР, клялася вмерти, якщо мене змусять народити самостійно))) Дуже хотілося в туалет, а оскільки з судном не склалося, то бідна акушерка тягла мене (86 кг на той час) на собі до вбиральні, садила на унітаз і масажувала мені крижі, поки я робила, хоч і безуспішно, свою справу.
Через 20 хвилин крапельницю довелося відключити, бо перейми були безперервні і в мене почалася рвота від болю. Раптом я відчула сильну потугу, сказала гінекологу. Мені ніхто не повірив, бо стимуляція була лише 20 хвилин. Коли потуга повторилася, медики проявили повну бойову готовність, аби якнайшвидше затягти мене в пологовий зал. Я протестувала і вимагала каталку))) Ніхто мене не слухав, роздягнули, зняли мої улюблені шерстяні шкарпетки і погнали на стіл.
Далі було багато… Пам»ятаю, що мене відливали водою. Пам»ятаю, як притискали голову до грудей. Пам»ятаю яскраве зимове сонце у вікні. І стурбований вигляд лікарки, і те, як вона кричала на мене «тужся, бо дитина задихається!» А далі – мій живіт щез. І мною почало тіпати. А ще я не чула крику дитини. Злякалася, та лікарка заспокоїла. «Зачекай, хай їй почистять носик». Їй – доця! Ось вона тихенько заплакала, потім голосніше. «Красуня народилася в 13.00, 3500, 51 см!» - чую позаду акушерку. Починаю вимагати, аби мені показали дитину. Коли я вперше зустрілася поглядом з моєю крихіткою, то всі земні почуття опинилися десь далеко, я відчула таку ейфорію, таку насолоду дивитися на свою дитину, які словами не передати – це потрібно пережити. Ось татові брівки, очі, навіть плямка на голові. Ось ці ніжки давали мені стусанів в печінку. А ці ручки, носик, животик… Не хотілося донечку віддавати на сповивання, але довелося, бо прийшов анестезіолог «приспати» мене – дитяче місце відділяли вручну.Коли виходила з наркозу, то бачила тунелі і біле світло))) Потім не могла відкрити очі. Коли прийшла до тями, мені принесли маленький згорточок щастя – мою лялю. Приклали до грудей. Глянула у вікно – кружляють сніжинки.Зателефонував чоловік. Сказав, що тільки-но поховали бабусю, як народилася наша доця. Доля? Мабуть. Так покоління змінили одне одного. Бабуся пішла і одразу прийшла правнучка. Життя триває...
|
